А ви знаєте, що неподалік від села Хміль серед мальовничих краєвидів околиць, розкинулися два озера: Біле і Чорне? Вони зачаровують своїм навколишнім середовищем та таємничою історією.
Саме тому Національний природний парк "Пуща Радзівіла" підготував для вас захопливу історію про ці два, на перший погляд, звичайних озера:
Біле озеро лежить трохи ближче до села, за півтора кілометра. Його площа складає 3,3 га. За ясної погоди в його чистій дзеркальній воді видно небесну голубінь. Чорне, площею 1,9 га, знаходиться за кількасот метрів від Білого і з’єднане з ним штучною протокою-канавою. Вода в ньому жовтувато-іржавого кольору. Цей колір швидше від того, що тут є вихід болотних руд. Особливо заворожує це озеро при заході сонця – вода забарвлюється в абсолютний чорний колір. Цікаво те, що щука і окунь, яких виловлюють рибалки в Чорному озері, мають темне забарвлення. Канава-протока між цими озерами має давнє походження, навіть старожили не знають, хто і коли прокопав її. Берег озера – суцільна трясовина (дровга по місцевому) з «вікнами», тому щоб підійти до води, місцеві жителі споруджують примітивні «мостики». Тому й не дивно, що в озерах «немає дна». Купаються місцеві жителі тільки в Білому озері. Чорне озеро оповите якоюсь таємничістю. Існує така версія, що ці озера підземними водами сполучаються з Більським озером. Місцеві рибалки – Ковалевич Леонід та Наумович Микола вирішили дослідити глибину цих озер «народним» способом – прив’язували камінь до мотузки та опускали у воду. За їхніми словами, глибина Білого озера до рідкого мулу – 12 метрів, далі в рідкому мулі камінь проходить ще 14 метрів. Глибина Чорного озера до рідкого мулу – 9 метрів. Особливість Чорного озера – посередині є своєрідна воронка 1х1 метр – яма, яка ніколи не замерзає взимку. Ліс оточує обидва озера з усіх боків. Гнучкими нитками стелеться по берегах озер журавлина.
Одна з легенд розповідає про те, що на тому місці, де зараз озера, колись було село. Люди, які там проживали, просто купалися в розкошах. Через те вони майже втратили віру в Бога. Тоді Всевишній вирішив знищити це село, крім однієї сім’ї, яка попри все дотримувалася Божих заповідей. І цьому господареві уві сні було наказано вийти з села із сім’єю і ні в якому разі не оглядатися на різні звуки. Коли він уже майже вийшов із села, то не стримався і обернувся назад – село палало і було чути стогони і крики людей. Сам господар закам’янів (недалеко знаходиться болото Камінь), а на місці його хати утворилося Біле озеро. На тому місці, де були господарські споруди (хліви), утворилося Чорне озеро. Інша легенда переносить нас у часи татар-завойовників. Проживав у тих краях добрий чоловік. І мав він сина-красеня Івана. Високий, стрункий, веселої вдачі хлопчина. Дівчата з навколишніх хуторів аж мліли за ним. Та вподобав юнак бідну дівчину Настю. Довго вони зустрічалися. Але, на жаль, не судилося. Чорною хмарою налетіли татари на поліський край. Старих і дітей вбивали, а молодих і дужих у полон гнали. Так до рук людоловів потрапили Іван і Настя. А у цьому ворожому таборі жила молода татарка. Приглянувся їй бранець Іван. Одного вечора, коли загін із полоненими зупинився на ночівлю, Іван вирішив втікати. Та чорна стріла ворога наздогнала його. Впав молодий парубок на землю, а біля нього схилилися в журбі дві дівчини – одна білява з голубими, як небо, очима, а друга − чорнокоса, кароока. Плакали вони, побивалися за молодим Іваном. Там, де падали Настині сльози, утворилося Біле озеро, а де лилися сльози татарки − Чорне озеро. На пагорбі, де лежав загиблий Іван, розвився дикий хміль. Як тільки сніг зійде, пагорб вкривається зеленим хмелем, ніби нагадує про того Йвана, за яким тужили дві дівчини-красуні. Можливо звідси й пішла назва сучасного села Хміль?
Інформація для НПП «Пуща Радзівіла» надано - Іван Скаковець, дослідник-краєзнавець. Фото автора.