Міжнародний етнічний фестиваль «ЛіраФест-2024» (м. Рівне, 29.09.2024р.)
В місті Рівне 29 вересня 2024 року відбувається Міжнародний етнічний фестиваль «ЛіраФест-2024». Перший лірницький фестиваль у Рівному відбувся у 2014 році і нинішній фестиваль проводиться у Рівному вже одиннадцятий раз та приурочений до Свята Покрови Пресвятої Богородиці, Дня захисників і захисниць України, Дня українського козацтва та річниці створення УПА.
Триває війна і частина лірників, бандуристів та кобзарів воюють у лавах Збройних Сил України. Але разом з тим, епічні, героїчні та патріотичні твори учасників фестивалю звучать на майданах та вулицях Рівного й підіймають дух та під час відзначання Дня захисників та захисниць України, річниці створення УПА, Дня українського козацтва та Свята Покрови Пресвятої Богородиці. У фестивалі беруть участь бандуристи, лірники і кобзарі з багатьох регіонів України та Польщі.
Рівненщина і, загалом, Волинь – благодатний край для реконструкції лірництва… Саме тут ще багато живих очевидців, які бачили і слухали останніх поліських лірників – Івана Власюка, Івана Верховця, ліра якого дбайливо зберігається у музеї Дубнівського замку. Саме в Рівному періодично відбуваються фольклорні дійства за участю відомих лірників України. Цьогорічний етнофестиваль «ЛіраФест» має стати важливим етапом на шляху науково-реконструктивного руху однієї із найпотужніших колись в Україні волинсько-поліської лірницької практики. Оскільки автентика не підлягає жодним, крім Божого та природнього, присудам, то сама Покрова велить нам звернутися до однієї із найсвятіших естетик – лірницьких сакральних псальмів і кантів, балад та історичних пісень.
Історичні дані про те, що у кожному полковому і навіть сотенному місті Великої України мали своїх бандуристів і кобзарів, а західно-українські лірники брали участь у нелегкому побуті січових стрільців і повстанців УПА, надихають нас на те, щоб продовжити й утривалити цю традицію. Приклад лірника Яреми (Вадима Шевчука), Тараса Козуба, Василя Жованика, Тараса Компаніченка та інших братчиків кобзарських цехів, які окрім автоматів взяли із собою на фронт ще й свої ліри і бандури, говорить про те, що справа «сучасних Мамаїв» живе і сьогодні.
Колись їх можна було почути щодня на вулицях міста чи села. Вони поширювали історії про минувшину, співали про любов до Бога та про людську долю, були живим джерелом національної пам’яті та культурного коду. Колись за це їх репресували, найжорстокішими з методів, винищували та цькували, аби змусити український дух замовчати назавжди. Та не вдалося.
Кобзарство – унікальне явище української культури, яке виникло в ранньомодерний час і поширилося на всі терени, заселені українцями. Це - усна традиція незрячих мандрівних співців, що супроводжували свій спів грою на кобзі, бандурі та лірі. В народі їх називали «старцями», «дідами», а ще шанобливо – «Божими людьми». А з середини ХІХ ст., з легкої руки Тараса Шевченка, стали називати кобзарями.
Кобзарство – це цілісна, довершена ланка українських культурних традицій. Воно доречно асоціюється у нас зі стилем побуту українського народу й завжди було символом справжнього українства і, у свій час, поширювалось на всі верстви населення.
Фестиваль цікавий кожному, незалежно від віку та виду діяльності, адже несе у собі інформацію з глибини віків національної культури, зачатки якої закладені в нас на генетичному, ментальному рівні.
У програмі фестивалю ЛіраФест-2024: презентація проєкту «ДУМА», яку проводитиме український кінорежисер, учасник фестивалю, лірник Олесь Санін; лірникування та кобзарювання; майстер-класи з виготовлення традиційних кобзарсько-лірницьких інструментів та гри на них; концерти лірників, бандуристів та кобзарів з виконанням традиційного репертуару (думи, канти, псальми, історичні, козацькі пісні, балади та ін.). На фестивалі звучатимуть повстанські, стрілецькі, козацькі та сучасні пісні про ЗСУ у виконанні фольклорних гуртів та відбуваються майстер-класи дитячих ігор і поліських танців, та майстер-класи з народно-вжиткового мистецтва (кераміки, ткацтва, гончарства, вишивки та плетіння з природного матеріалу).
Під час фестивалю проводитиметься збір коштів на підтримку ЗСУ та адресну допомогу лірникам і кобзарям – учасникам фестивалю, що боронять країну від російської агресії в лавах ЗСУ.
Фестиваль «ЛіраФест-2024» проводиться за підтримки:
Управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації
Управління культури Рівненського міськвиконкому
Управління у справах молоді та спорту Рівненського міськвиконкому
Засновники та організатори фестивалю:
Етнокультурний центр Рівненського міського Палацу дітей та молоді Громадська організація «Молодіжне творче об’єднання «Древлянські джерела»
Співорганізатори фестивалю:
Рівненський міський Палац дітей та молоді
КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» РОР
Рівненське обласне відділення Національної всеукраїнської музичної спілки та
Парк історичної реконструкції «Оствиця»
АВТОР ПРОЕКТУ ТА ДИРЕКТОР ФЕСТИВАЛЮ:
Віктор Ковальчук
т. +38 067 270 02 66; +38 050 824 73 08
СТОРІНКА ФЕСТИВАЛЮ У ФБ:
https://www.facebook.com/groups/204223436418120/
Кобзарство – внесено до національного переліку елементів Нематеріальної культурної спадщини (НКС) та подано до списку ЮНЕСКО від України.
Кобзарство – це епічна музично-словесна традиція, яка передається з покоління в покоління через усні форм висловлювання, виконавське мистецтво, культурні коди та музичні композиції. Елемент виражає такі соціальні, культурні та моральні цінності, як героїзм, самопожертва, взаємодопомога, діалог, фізичне та духовне здоров’я, громадянська відповідальність, єдність, повага до природи, які досі підтримуються в суспільстві.
Особливістю музичних творів є їхній взаємозв’язок через епічні історії, такі як думи, історичні пісні, релігійні твори; кожен епічний твір супроводжується музичною композицією.Елемент зберігся завдяки його носіям – спільноті кобзарів та лірників, оповідачів, музичних виконавців. Сьогодні елемент передається шляхом усної передачі від майстра до учня. Елемент підтримується і практикується під час різноманітних заходів, від сімейних подій до національних і міжнародних свят, у різних культурних просторах, саме тому глибоко вкоренився в суспільному житті. Для громадян України елемент є сполучною ниткою поколінь, яка зшиває сторінки національної історії та культури.
Точна дата виникнення традиції невідома, найдавніші письмові згадки датуються 16 ст. Найпоширенішою вона стала у 17- на початку 20 століть, що пов’язано, зокрема, з існуванням Запорізької Січі та Козацької держави. Історично носіями традиції були незрячі мандрівні виконавці – кобзарі, лірники, бандуристи, співці. Традиційно це були чоловіки, які заробляли собі на хліб «старцівством», мандруючи та співаючи на майданах, вигонах, вулицях, базарах/ярмарках, на святах, під церквами тощо. Вони не поділяли слухачів за соціальним чи статевим статусом, у них був свій репертуар – думи, історичні пісні, наприклад, «Дума про Марусю Богуславку», релігійна традиція – псалми, пісні релігійного змісту, наприклад, «Ісусе мій, прелюбезний», а також весела, танцювальна музика, наприклад, «Ой на дворі метелиця». Кобзарство і лірництво було об’єднано за професійною ознакою в кобзарські цехи; такі об’єднання мали свої правила – поведінкові, етичні, професійні, свій устрій, який базувався на демократичній традиції. В кобзарських цехах існувала своя «освітня програма» – як правило, це була передача знань від майстра до учня, від кобзаря до учня – навчання грі та вивчення текстів.Лише після проходження науки та певних ритуалів учня зараховували до кобзарів. Така система навчання та устрій, який базувався на моральних та етичних цінностях, забезпечували безперервність традиції. У період 1920– 30-х років переслідували кобзарів, намагаючись знищити традицію. Як наслідок, багато носіїв мусили піти в підпілля.
Однак завдяки таким подвижникам, як Єгор Мовчан, Георгій Ткаченко кобзарська традиція жила і передавалась. У1960-ті вона набула нового дихання: завдяки невтомній діяльності Георгія Ткаченка була вихована ціла плеяда виконавців/кобзарів, серед яких Микола Будник, Микола Товкайло, Віктор Мішалов, Сергій Радько, Володимир Кушпет, Тарас Компаніченко, Кость Черемський. Сьогодні кобзарсько-лірницька традиція побутує та розвивається по всій Україні.
Традиційними осередками кобзарювання є Київ, Харків, Львів, Луцьк, Дніпро, Рівне. Сучасні кобзарі не лише виконують традиційний репертуар, розвивають «освітні програми», що складалися в середовищі кобзарів, а й майструють інструменти. Історично кобзарі та лірники купували музичний інструмент у майстра, однак починаючи з 1980-их років носії елемента, як правило, виготовляють інструмент самостійно. В такий спосіб вони розвивають і відтворюють традиційне ремесло, досліджують старовинні інструменти, намагаються відродити втрачені сегменти традиції майстрування.В основі цієї традиції лежить дбайливе ставлення до природи: не рубати живе дерево, а підшукувати деревину з підгризених бобрами, чи повалених буревіями або роботами з облаштування території дерев, використовувати природні складові тощо.
Історична довідка про кобзарство
В українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи і бандури. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний іспит), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.
З початком ХХ століття бандура вийшла за межі професійних співочих організацій. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.
У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала.
Повоєнна академічна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, кількість струн, розмір і вагу, репертуар. Окупаційна влада наполегливо застосовувала підміну понять. Замість української кобзи були створені чужі для українського звукоїдеалу інструменти з такою назвою (в одному випадку це чотириструнна домра, в іншому - шестиструнна гітара зі зміненими формами корпусу) які вводились в навчальний процес музичних шкіл, середніх і вищих навчальних закладів.
Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.
Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки зусиллями Лесі Українки, Климента Квітки, Філарета Колесси та художника і бандуриста Георгія Ткаченка (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його послідовники Микола Товкайло, Микола Будник та Віктор Мішалов опанували співогру і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.
Цей рух поширився на всю Україну – окрім Київського кобзарського цеху, виникли й утвердились Харківський та Львівський цехи, у стадії становлення перебувають кобзарські осередки в інших містах і селах. Нині братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, колісні ліри, гусла, кобзи, торбани і гудки. Одним з наших завдань є залучати до нашої діяльності співців з вадами зору з тим, щоб у майбутньому передати цю справу в руки незрячих, як це було в традиції. У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, канти, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці.
Саме повернення історичної правди про українсько-руську сутність наших билин/старин, дум і балад, християнських псальмів і кантів, сучасних співанок-хронік, гострих сатиричних та іскрометних танцювальних награвань і приспівок, - викликає зоологічну лють і варварську жорстокість ворога. Саме безпомічність перед силою Українського Духу змушує його вдаватись до крайніх засобів позбавлення нас священного Омофору – Покрови Матінки Божої…
ВІДВІДАЙ ЗАХОДИ МІЖНАРОДНОГО ЕТНІЧНОГО ФЕСТИВАЛЮ
«ЛіраФест-2024» - ПОРИНЬ У СВІТ ЕПІЧНОЇ ТРАДИЦІЇ!
ШАНУЙ ТРАДИЦІЇ – ТВОРИ МАЙБУТНЄ!